Вівторок, 27 жовтня 2020

Три основні “віруси свідомості”, які заважають змінити життя на краще

Часто людина сама не дозволяє собі змінити своє життя на краще. Лише тверда віра в те, що зможеш подолати будь-які труднощі і хвороби, та з Божою допомогою обов'язково переможеш. Головне вірити і не здавайтися.

Мати відомого психолога Роберта Ділтса, одного з основоположників НЛП (нейро-лінгвістичного програмування), в 1978 році захворіла на рак грудей. Її лікували, але результату не було. У 1982 році Патрісію Дилтс виписали додому на четвертій стадії захворювання.

Роберт вирішив: якщо вже він зумів надати допомогу стільком стороннім людям, своїм клієнтам, чому він не може спробувати допомогти власній матері?

Дилтс буквально замкнувся з матір’ю в будинку на кілька днів і в процесі роботи зробив одне з найважливіших відкриттів в психології. Він виявив причини, через які люди самі не дозволяють собі змінити своє життя на краще.

Дилтс назвав це «обмежуючими переконаннями», або «вірусами свідомості». Їх виявилося три.

“Сину, – сказала Патрісія Дилтс. – Я розумію, що ти дуже до мене прив’язаний і не хочеш, щоб я померла. Але ніхто і ніколи не виліковувався від раку на 4-й стадії, тим більше лікарі сказали, що нічого вже зробити не можна.”

Це – перше обмежуюче переконання, яке Дилтс назвав «безнадійність».

Раз ніхто і ніколи чогось не зміг, то і я не зможу. Є варіанти: «жодна жінка цього не може», «ніхто в цій країні так не може», «жоден наш пенсіонер…» і так далі.

Але Дилтс не був би геніальним психологом, якби не здогадався, і досить швидко, як можна впоратися з безнадією: треба знайти виключення.

Він приніс матері вирізки з газет, виписки з медичних журналів, записи телепередач про людей, які вилікувалися від важких хвороб несподівано і нез’ясовно для лікарів. Такі випадки дійсно є, і вони описані.

Але далі справа заштопорилася: Дилтс зіткнувся з другим типом «вірусу свідомості» – безпорадністю.

“Так, звичайно, сказала його мати, такі люди є. Але вони – особливі, це виключення. Я не така: я звичайна, стара, слабка і хвора жінка. Я не зможу те, що вийшло у них, у мене немає на це ресурсів.”

Але і це вийшло подолати: Роберт Дилтс, який вважав, що у будь-якої людини є необмежений ресурс, нагадав матері, як колись давно їх сім’я жила бідно і знедолено, але вона завжди знаходила вихід із ситуацій, які здавалися безвихідними, за принципом «очі бояться, а руки роблять».

Коли Патрісія Дилтс згадала один за іншим ці епізоди, вона підбадьорилася, і їй стало краще. Але не надовго. На їх шляху виникла остання перешкоду – третє і неочевидне обмежуюче переконання. Дилтс назвав його «нікчемністю».

Його мати довго відмовлялася говорити про це, але, нарешті, сказала:

- Ти пам’ятаєш свою бабусю, мою матір? – Так, пам’ятаю. – А пам’ятаєш, від чого вона померла? – Від раку грудей. – А її сестра, моя тітка, від чого померла вона? – Від раку стравоходу, здається. – Я дуже любила і свою матір, і тітку. Я нічим не краща за них. Якщо вони померли від раку, чому ж я повинна поправитися?

Дилтс виявив, що відданість родині, батькам і старшим родичам – хороша, в загальному, риса – може зіграти з людиною злий жарт. Для його матері одужати в ситуації, в якій її власна мати померла, було рівносильно зраді. Раз так жили наші предки, а ми їх любимо, значить, так будемо жити і ми.

Коротше, «ніколи не жили добре, годі й починати». Знайоме?

Подолати цю перешкоду було найважче. Але Роберт Дилтс здогадався, як це зробити, і тепер ми теж можемо скористатися його відкриттям.

– Подумай гарненько, сказав він матері. А чи хочеш ти, щоб моя сестра, твоя дочка, якщо вона раптом коли-небудь захворіє на рак, сказала: раз моя мати померла від цього, то я теж повинна померти, адже я так її люблю?

– Що ти таке кажеш! - обурилася Патрісія Дилтс.

– Ну так подай їй хороший приклад. Якщо ти зараз вирішиш поправитися, то і вона, захворівши, скаже собі: моя мати зуміла одужати, і я зумію.

Ресурс для подолання нікчемності лежить в майбутньому. Діти копіюють своїх батьків. Якщо зараз ми не знайдемо нову модель поведінки, яка дозволити нам прожити ще 25 років із задоволенням і користю для себе і для інших, а сядемо на лавочки доживати і скаржитися на життя, демонструючи наступному поколінню безнадійність, безпорадність і нікчемність, то і наші діти, які нас дуже люблять, в 50 скажуть собі: ми нітрохи не кращі за наших батьків, які в 50 стали старими.

А щодо матері Роберта Ділтса, то вона, звичайно, все одно померла. Через багато років і зовсім від іншого.

Ксенія Чурмантеева

За матеріалами сайту