Неділя, 26 вересня 2021

Коли важко дихати. Папа Римський Франциск - про головний висновок для людства, який принесла криза COVID-19

У цей рік змін мій розум і серце з людьми. Людьми, про яких я думаю і молюся, а іноді й плачу, людьми, які померли, так і не попрощавшись з близькими, сім'ями, які перебувають у скрутному становищі, які голодують через відсутність роботи.

Папа Франциск розповів, які уроки має засвоїти людство під час пандемії. Про це пише сайт nv.ua з посиланням на the New York Times.

Це есе — адаптація нової книги Папи Римського Франциска «Давайте мріяти: шлях до кращого майбутнього», написаної разом з Остіном Івері.

Іноді, коли мислиш глобально, тебе просто паралізує: так багато місць, здавалося б, безперервних конфліктів, так багато страждань і потреби. Мені це допомагає зосередитися на конкретних ситуаціях: в історії кожної людини, кожного народу можна побачити обличчя, що шукають життя і любові. Побачити надію і славу в історії кожного народу, тому що в ній щоденна боротьба і життя, зломлені в самопожертві. (…)

Зараз час життєвих моментів, у яких можуть дозріти зміни і перетворення. У кожного з нас була власна «зупинка», а якщо ще не було, то коли-небудь вона станеться: хвороба, крах шлюбу або бізнесу, якесь велике розчарування або зрада. Як і в разі з локдауном, ці моменти породжують напруження. Це криза, яка показує, що у нас в серцях.

Це момент, щоб помріяти про щось, переосмислити наші пріоритети.

Кожен «COVID-19», так би мовити, кожна «зупинка» оголює те, що необхідно змінити: відсутність внутрішньої свободи, ідоли, яким ми служимо, ідеології, яким ми намагаємося слідувати, відносини, якими ми знехтували.

Серйозно захворівши в 21 рік, я отримав перший досвід обмежень, болю і самотності. Це змінило мій погляд на життя. (…) Я пам’ятаю цю дату: 13 серпня 1957 року. Мене відвіз до лікарні префект, який зрозумів, що мій грип не з тих, що можна лікувати аспірином. Тут же з моїх легень відкачали півтора літра води, і я залишився в лікарні, борючись за своє життя. У листопаді мені видалили праву верхню частку однієї легені. Тому я маю деяке уявлення про те, що відчувають люди з COVID-19, коли їм важко дихати на апараті ШВЛ. А важка хвороба, яку я пережив, навчила мене покладатися на доброту і мудрість інших.

В останні місяці я чимало думаю про допомогу людям. В умовах ізоляції я часто молився за тих, хто всіма засобами намагався врятувати життя. Багато медсестер, лікарів та доглядальниць заплатили цю ціну любові. Її заплатили як священики, так і релігійні, і звичайні люди, чиїм покликанням було служіння. Ми відповідаємо на їх любов, сумуючи про них і вшановуючи їх.

Усвідомлювали вони це чи ні, але їхній вибір підтверджував твердження, що краще прожити більш коротке життя, служачи іншим, ніж довше — опираючись цьому заклику. (…) Це святі, які живуть по сусідству, які пробудили щось важливе в наших серцях. (…) Це антитіла до вірусу байдужості. Вони нагадують нам, що наше життя — це дар, і ми ростемо, віддаючи себе і розчиняючись в служінні, а не зберігаючи себе.

Уряди, за деякими винятками, докладають величезних зусиль, щоб на першому плані було благополуччя народу, діючи рішуче для захисту здоров’я і порятунку життів. Винятком були деякі уряди, які не звертали уваги на болючі свідчення зростання смертності, і це мало неминучі сумні наслідки. Але більшість діяла відповідально, вводячи суворі заходи щодо стримування спалахів захворювання.

Проте дехто протестував, відмовляючись тримати дистанцію, виступаючи проти обмежень на поїздки — ніби заходи, які уряди повинні вводити для блага свого народу, є політичним нападом на самоврядування або особисту свободу! (…)

Зараз криза COVID-19 може здаватися особливою, тому що вона зачіпає велику частину людства. Але особливість її тільки в тому, що вона помітна. Є тисяча інших криз, настільки ж жахливих, але досить далеких від декого з нас, що ми можемо поводитись так, ніби їх не існує. Подумайте, наприклад, про війни, що тривають в різних частинах світу, виробництво та торгівлю зброєю, про сотні тисяч біженців, що рятуються від злиднів, голоду і відсутності можливостей, зміни клімату. Ці трагедії можуть здаватися нам далекими, оскільки вони — частина щоденних новин, які, на жаль, не спонукають нас змінити наші плани і пріоритети. Але, як і криза COVID-19, вони зачіпають все людство.

Погляньте на себе зараз: ми надягаємо маски, щоб захистити себе та інших від невидимого вірусу. Але як щодо всіх цих невидимих вірусів, від яких нам потрібно захистити себе? Як ми будемо боротися з прихованими пандеміями цього світу, пандеміями голоду, насильства і зміни клімату? Якщо ми хочемо вийти з цієї кризи менш егоїстичним, ніж увійшли в неї, ми повинні дозволити собі торкнутися чужого болю. (…)

Це момент, щоб помріяти про щось, переосмислити наші пріоритети — що ми цінуємо, чого ми хочемо, чого ми шукаємо — і взяти на себе зобов’язання щодня діяти відповідно до того, про що мріяли.

Бог просить нас наважитися створити щось нове. Ми не можемо повернутися до помилкових гарантій політичної та економічної систем, які існували до кризи. Нам потрібна економіка, яка дає доступ всім до основних життєвих потреб: землі, житла і праці. Нам потрібна політика, яка може інтегрувати і вести діалог з бідними, ізольованими і вразливими, даючи людям право голосу при прийнятті рішень, що впливають на їхнє життя. Нам потрібно сповільнитися, підбити підсумки і розробити більш ефективні способи спільного життя на Землі. (…)

Щоб вийти з цієї кризи кращими, ми мусимо згадати, що у нас є загальне призначення. Пандемія нагадала нам, що ніхто не рятується поодинці. Нас пов’язує між собою те, що зазвичай називають солідарністю. Солідарність — це більше, ніж акти щедрості, якими б важливими вони не були. Це заклик прийняти реальність, яка полягає в тому, що ми пов’язані узами взаємності. На цьому міцному фундаменті ми можемо побудувати краще, інше людське майбутнє.

Найбільше читають